причини поразки директорії

Середньовіччя як етап історії Сходу

Для історії Європи, де вперше став застосовуватися термін «середньовіччя», зміст цього терміну зрозумілий і легко зрозумілий: мається на увазі хронологічний проміжок між античністю і відродженням багатьох античних ознак і структурних рис у новий час. Європейське середньовіччя - це по суті синонім феодалізму. Семантичний ж підтекст слова в тому, щоб підкреслити, що динаміка історичного розвитку Європи в середні століття йшла по лінії подолання феодальної роздробленості і елементів чужої античності східній структури. Логіка цієї динаміки привела після Відродження до визріванню капіталізму як якісно нової, але сутнісно близької античності структури, яка порушувала на принципово новий рівень священний принцип приватної власності.

В історії Сходу, де поняття «феодалізм» за будь-якої трактуванні терміна хронологічно явно співпадає з європейським, не говорячи вже про те, що античності, як і капіталізму (питання про те, коли і як капіталізм проник на Схід, особливо буде розглядатися в наступній частині книги), в якості граней для середньовіччя не було там, справа в іншому напрямку. Вже неодноразово йшла мова про те, що Схід у принципі розвивався інакше, ніж Європа, йшов іншим шляхом, що динаміка його історії відрізнялася від лінійно-прогресивної європейської своєю циклічністю. Говорилося і про те, що і в рамках спіральних циклів Схід все ж розвивався поступально, причому цей розвиток виявлялося і в удосконаленні технології, і у використанні все нових ресурсів, і в розвитку нових ідей, включаючи наукові, і в поширенні накопичених знань та культурного досвіду у бік первісної периферії, і в удосконаленні соціально-політичної структури суспільства, і багато в чому іншому. До цього варто додати, що розвивалися поступально виробничі ресурси Сходу в цілому, будь то збагачені досвідом предків люди, чисельно все зростали і включається у виробництво нові знаряддя та нові технології. Досить нагадати, що до епохи Великих географічних відкриттів на межі XV-XVI ст. саме багатий Схід представлявся напівзлиденним європейцям казковим царством розкоші - та й дійсно східні міста і резиденції правителів були багаті. Адже багатство - це обєктивний показник розвитку і процвітання структури.

Словом, Схід розвивався, часом навіть досягав рівня заможність, а то й процвітання. Багата міжнародна торгівля сприяла поширенню цього рівня, а консервативна стабільність соціальної структури певною мірою (з огляду на неминучі коливання в рамках циклів) гарантувала його стійкість. Звичайно, не варто перебільшувати: багаті були аж ніяк не всі. Але не було й надто кричущої майнової різниці поза межами престижного споживання причетних до влади. Головне ж було в тому, що кожен мав стільки, скільки йому належить, відповідало її становищу в державі і суспільстві. Зарвалися ж власники, які порушували цю неписані норму, звичайно порівняно легко ставилися на місце.

Такий стереотип існування сформувався ще у сиву давнину, кілька транформіровался у період процесу приватизації, а потім у досить усталеному вигляді став звичною нормою. Норма продовжувала існувати протягом довгих століть і дожила у основному практично майже до наших часів, хоча з епохи колоніалізму почався новий етап її поступової трансформації. Якщо додати до цьому, що зміни формацій традиційний Схід не знав, то перед фахівцями мимоволі постане питання, що ж брати за основу періодизації історичного розвитку Сходу. Що було тут еквівалентом європейського середньовіччя? І взагалі чи є сенс виділяти його?

Сенс навіть необхідність, безумовно є. Історія Сходу традиційного надто велика, аби обходитися без періодизації. Нині існує навіть тенденція ділити дуже тривалу східну старовину на дві частини - ранню та пізню. Тим більше варто особливо виділити той етап розвитку, що лежить між старовиною і колоніалізмом і який хронологічно приблизно відповідає європейському середньовіччя. Залишається лише серйозний і ніким поки не вирішене питання, що ж брати за критерій при вичленовування східного середньовіччя. Звернемо спочатку увагу на те, що єдина структурна ломка, яку поки що пережив Схід, а разом з ним і весь взагалі неєвропейський світ, це перехід від традиційної структури до колоніальної або напівколоніальні (залежної), трансформується у бік капіталізму. Звідси з усією чіткістю слід одне: старовину і середньовіччі для Сходу були періодами існування у рамках однієї і тієї ж традиційної структури. Але якщо немає між старовиною і середньовіччям структурної грані - подібної тій, що була в історії Європи, - то яку межу слід брати за основу при періодизації історичних етапів? Є тільки два можливих виходи: або оперувати комплексом другорядних, а то й випадкових критеріїв, або просто погодитися на якусь умовну хронологічну межу. Розглянемо ці варіанти.

Якщо оперувати комплексом критеріїв, то слід взяти до уваги ступінь централізації влада, скажімо, перехід її на рівень світових держав, великих імперій, її інституціоналізації, тобто відпрацювання механізму адміністрації, гнучкого апарату влади. Важливо врахувати роль великих світових релігій, що сприяли наднаціональному спілкуванню і створювали певні умови для існування «світових держав. Необхідно взяти до уваги темпи освоєння первісної периферії, тобто екстенсивний розвиток великих держав. Нарешті, багато що означає і виникнення стійких зон панування тієї чи іншої цивілізації базується на що складалася століттями культурному стандарті і освяченої який-небудь із великих релігій або виконує їх функції ідейних доктрин. Всі ці та близькі до них критерії у сумі дійсно допомагають сформувати певний комплекс важливих ознак, що може свідчити про певний рубежі між старим і новим в історії різних країн та регіонів Сходу. Але при цьому виникає нова практично непереборна складність: комплекс критеріїв допомагає знайти логічну межу, не більше того. А як бути з межею хронологічної, якщо взяти до уваги, що у кожного з основних регіонів має свою логічна межа, хронологічно не збігається з іншими?

Так, наприклад, для близькосхідного регіону, батьківщини людської цивілізації, настільки багато представленого в стародавності важливими історичними подіями, тривалими періодами розвитку інтенсивного, великими державами (Дворіччя, Єгипет, Ассирія, Вавилон, Персія), період радикальної внутрішньої трансформації виразно припадає на проміжок між IV в. до н. е.. (походи Олександра) з наступним сильним культурним і структурних впливом з боку античного миру (еллінізація, романізація і християнізація) і VII ст. н. е.., зазначеним жорсткої печаткою ісламу. За цей тисячоліття кардинально змінилося на Близькому Сході дуже багато чого: зникли старі народи і їм на зміну прийшли нові; пішли в минуле древні держави, поступившись місцем Арабського халіфату і його Еміратах і султанату; рішуче змінився спосіб життя переважної більшості населення, що прийняв іслам, разом з яких прийшли новий спосіб життя, інші звичаї, норми взаємин, часом навіть мови. Незмінним залишилося одне - те саме, що дає підставу тут заперечувати факт зміни структури: як і в далекій давнині, відносини в світі ісламу детермінувалася нормами жорсткого пріоритету держави, причому примат всього державного, влади як такої, перед ринково-приватновласницькими відносинами став виявлятися в ісламських країнах навіть жорсткіше, ніж в доісламській старовини, - при всьому тому, що родоначальники ісламу, жителі торговельних арабських оазисів, були дуже сильно залучені в частнопредпрінімательскую діяльність.

Якщо звернутися до історії Індії та повязаного з нею регіону, всієї індо-буддійської цивілізаційної зони (це Індостан, включаючи Пакистан і Бангладеш - мова йде про їхню історію, а не про сучасний стан, - а також велика частина Південно-Східної Азії і ряд дрібних держав типу Непалу і Шрі-Ланки), то виявиться, що кордон між старовиною і середньовіччям визначити тут з допомогою комплексу критеріїв буде ще складніше. Як в далекій давнині, так і багато пізніше, аж до проникнення ісламу, тут існували міцні висхідні до варнової-кастовим і громадським звязків соціальні структури, тоді як держави були політично нестійкими. Йшов поступовий процес індіанізаціі півдня півострова, індуїзм і в ще більшому ступені буддизм проникали на схід від Індії і завойовували міцніші позиції в багатьох районах, насамперед у Південно-Східній Азії. Але нічого радикального не відбувалося аж до XII-XV ст., Коли енергійне проникнення ісламу в усі або майже всі країни регіону досить радикально змінило спосіб життя цих країн. Таким чином, якщо керуватися комплексним критерієм, перед нами постане лише одна логічна грань: XV-XII ст.

Звернувшись до Китаю і всьому Далекому Сходу, ми побачимо зовсім іншу логічну межу: на рубежі III-II ст. до н. е.. старокитайської суспільство, переживши структурну трансформацію і знайшовши єдину офіційно санкціоновану ідеологічну доктрину, в дусі якої була реформована основні соціальні інститути та зорієнтовані спосіб життя і ментальність населення, стало багато в чому іншим, як стало іншим і держава, прийнявши форму могутньої імперії. Правда, ця імперія в перші століття свого існування зазнала тяжких ударів кризи, а потім на кілька століть навіть розпалася на частини, причому як раз на цей час формувалися сусідні держави з Китаєм (Корея, Вєтнам, Японія), багато запозичених у нього і колишні тривалий час по суті частиною китайської цивілізації. Прийнявши до уваги згадані події та процеси, можна знову ж таки розтягнути логічну межу між старовиною і середньовіччям в цьому регіоні Сходу майже на тисячоліття (III ст. До н. Е.. - VI ст. Н. Е.., Коли була відтворена імперія).

Взявши до уваги все викладене, не можна не помітити, що визначається комплексом критеріїв логічна межа, цілком доказова і прийнятна в кожному з конкретних випадків, годиться як грань лише для даного регіону. Звичайно, є й певні збіги: ісламізація була спільною і для Близького Сходу, і для Індії і Південно-Східної Азії. Але ця спільність руйнується хронологічним дисбалансом (VII в. В одному випадку, XII - в іншому, XV - у третьому) і навіть сутнісної нерівнозначності: ісламізація в Індії зовсім не схожа на те, що було на Близькому Сході, бо індійська кастова система виявилася несумісна з ісламом, тільки в Південно-Східній Азії, де сильної кастової структури не було, успіх ісламу був відчутний, та й то із застереженнями. Хронологічно близькі між собою періоди трансформації від давнини до середньовіччя на Близькому і Далекому Сході, але в обох випадках періоди ці простяглися на тисячоліття, яке явно може претендувати на роль хронологічної межі.

Сказане означає, що перша варіант, тобто спроба спертися на комплекс обєктивних критеріїв для вироблення спільної періодизацією, не дає прийнятного результату. Спільною для всього Сходу межі на цій основі окреслити практично неможливо. Залишається другий варіант, тобто прийняття якоїсь умовної хронологічної межі.

Власне, саме це і робиться нині практично усіма. На цій основі створюються підручники, загальні праці, енциклопедій тощо Тільки у марксистській історіографії цю умовну і відверто запозичену з європейської історії хронологічну межу (приблизно V ст. Н. Е..) Звичайно, про що вже говорилося, ототожнюють з формаційної (початок феодалізму - знову ж таки з незримою посиланням на те, що саме так було в Європі). Врахувавши все це і твердо віддаючи собі звіт у тому, що фактично мова йде не про межі між формаціями, а про умовну хронологічної межі, відверто орієнтованої на реалії європейської історії і взятої саме для зручності періодизації, ми маємо право орієнтовно датувати початок східного середньовіччя приблизно початком, першими століттями нашої ери. Отже, початок, нехай умовне, намічено. А як бути з кінцем?

Проблема тут не менш складна, хоча в певному сенсі більш очевидна. Знову про межі між формаціями мови немає - можна говорити лише про початок трансформації східних товариств під впливом європейського капіталу, колоніалізму, міжнародного ринку. Природно, що це довготривалий процес, далеко не завершився і навіть не досягла помітних результатів у ряді випадків і в наші дні. Так що ж у такому випадку взяти за грань, нехай навіть і умовну?

Цілком очевидно, що цього разу що приводиться звичайно в наших підручниках, енциклопедіях і загальних працях періодизацію, не лише відверто орієнтовану на реалії європейської історії, але прямо спирається на ці реалії (англійська революція? французька революція?), приймати немає підстав. Тут усе-таки потрібна грань, нехай умовна, нехай якось співвіднесення з європейською історією, але все-таки має сенс для самого Сходу як субєкта історичного процесу. Іншими словами, тут необхідно взяти до уваги не просто європейські процеси, але перш за все те, як ці процеси зачепили Схід. Мова йде, природно, про колоніалізмі, про експансію колоніального капіталу, про повязаної з цією експансією трансформації Сходу, нарешті, про перетворення ряду східних країн в колонії.

Які з цих подій найбільш важливі, які з них можна взяти за межі, нехай навіть умовної?

Початок колоніальної експансії було покладено на межі XV-XVI ст. Країни стали південних морів енергійно освоюватися португальцями і голландцями вже в XVI ст., Тим більше в XVII ст. Колонізатори, включаючи і іспанців, англійців, представників інших європейських держав, активно освоювали території Африки, Америки, Південно-Східної Азії, у формі окремих невеликих анклавів осідали в Індії, Китаї, займали всі зміцнюються позиції в торгівлі і мореплавання Близького Сходу. Все це безумовно впливало на традиційну структуру неєвропейських країн, а в ряді випадків - работоргівля в Африці, латинізація Америки, активність у Південно-Східній Азії - навіть дуже помітно. Проте для традиційного Сходу з його давніми центрами високої культури це було тільки початком деяких змін, в той час ще ледь помітних, якщо помітних взагалі. Навіть у XVIII ст., Коли європейські держави почали активну колоніальне проникнення на Схід і було розпочато завоювання англійцями Індії, внутрішньої структури східних країн, у тому числі і тій же Індії, це торкнулося дуже слабко. Країн Близького і Далекого Сходу майже не торкнулося. Торгові звязки між цими країнами і Європою йшли практично в один бік - до Європи, які потребували прянощах та інших «колоніальних» товари, але практично не мала того, у чому мав потребу в той час Схід (точніше, що не мала товарів, якими він зацікавився б ). І лише з XIX ст. ситуація стала рішуче змінюватися.

Як відомо, у Європі XIX століття розпочався з Великої французької революції, що дала енергійний поштовх капіталістичної трансформації - як політичної, так і економічної, заснованої тепер же на машинної індустрії. Ось ця-то машинна індустрія і здійснила справжню революцію у світовому господарстві. Саме енергійної вона сприяла трансформації внутрішньої структури Сходу, перш за все Індії, повеней промисловими товарами англійськими. Тільки тепер, з XIX ст., Почався період ломки і трансформації традиційної внутрішньої структури Сходу, який був змушений пристосовуватися до нових реалій колоніального капіталістичного світового ринку.

Взявши до уваги сказане, ми маємо право умовно встановити завершальну грань східного середньовіччя у XIX ст., Для більшості країн Сходу - швидше за все в середині XIX ст., Коли тільки що згадані процеси вже повсюдно стали давати про себе знати, викликаючи відповідну реакцію традиційного східного суспільства .

философские проблемы