Головна Історія Востока Османська імперія (Туреччина) Арабські країни під владою Туреччини
галицько волинське князівство коротко про головне

Арабські країни під владою Туреччини

Що стосується Іраку, то ця країна після падіння держави Хулагуїдів на короткий час (1340-1410) увійшла до складу султанату Джелаірідов, війни якого з завойовником Тимуром призвели до руйнування Іраку і руйнування його міст, включаючи колись квітуче Багдад, столицю аббасідскіх халіфів, населення якого за деякі століття скоротилася майже в десять разів. З цього часу колись квітуче Дворіччя прийшло в остаточний занепад, перетворилося на малозаселеним і малородючі район, що втратив самостійне політичне і економічне значення. На початку XVI ст. він на короткий час був включений до складу Сефевідської Ірану, а з середини XVII ст. став частиною Османської імперії. Поступово виходячи зі стану глибокої кризи, значною мірою за рахунок пожвавлення торгівлі та міського життя, Ірак до кінця XVIII ст. став відроджуватися. До цього часу в його економіці стала відігравати помітну роль англійська Ост-Індійська компанія, вплив якої позначалося в сепаратистських настроях багдадського паші. Туреччина, однак, міцно трималася за своє право політичного контролю над Іраком: вона не без підстав бачила в цьому чималі для себе вигоди, особливо маючи на увазі пожвавлення колоніальної торгівлі. Ірак був однією з небагатьох віддалених провінцій імперії, владу над якими Туреччина не втратила ще й у середині XIX ст.

Аравія завжди була слабким місцем імперії. Хоча Хіджаз з Меккою і Медіною визнавали авторитет султана, у внутрішніх справах ці священні ісламські території користувалися практично повну автономію. Ємен був під владою турків навряд чи більше століття: у 1630-1640 рр.. турецькі гарнізони змушені були залишити його під тиском зейдітскіх імамів. Емірати Східної Аравії частково були під владою Ірану, але в більшості своїй залишалися незалежними, тоді як Центральна Аравія продовжувала залишатися неподільним царством кочівників-бедуїнів з їх шейхами, які не визнавали над собою нічиєї влади, поки в середині XVIII ст. тут не склався емірат ваххабітів, до XIX ст. поширив свій вплив майже на всю Західну і Центральну Аравію, включаючи і Мекку (сучасна Саудівська Аравія).

Слід зауважити, що всі ці та інші складні політичні перипетії як в Іраку, так і в Аравії не дуже позначалися на внутрішній структурі цих населених арабами районів, економічний і тим більше соціальний розвиток яких йшло надзвичайно уповільненими темпами. Цьому сприяли, зокрема, і згадувані втручання ззовні, у тому числі спустошливі завоювання Тимура. На такому досить похмурому тлі розвиток інших арабських провінцій імперії йшло помітно активніше. Перш за все це стосується Єгипту та Сирії, меншою мірою - країн Магрибу.

Протягом кількох століть після повалення Айюбідів (1250) в Єгипті правили мамлюкскіе султани і бий, переважно вихідці з числа гвардійських воєначальників. Про статус Гуляма-мамлюків-яничар в арабо-турецькому світі вже чимало було сказано. Варто додати, що вони, як правило, не мали законних спадкоємців (або не мали права одружуватися взагалі, або їх шлюби не вважалися законними), так що наступниками який досяг успіху мамлюкского султана або бея звичайно були не їхні нащадки, хоча траплялося й таке, а мамлюки нових поколінь, набиралися все тим же способом. Словом, мамлюкскіе династії були недовготривалим, а не мали легітимною захисту нащадки султанів досить швидко спадала черговим посилився мамлюків.

Мамлюкскіе султани Єгипту, проте, були досить сильними правителями. Вони зуміли зупинити натиск монголів у XIII ст. і часом навіть успішно оскаржували у них Сирію. Щоправда, на рубежі XIV-XV ст. мамлюкскій Єгипет теж був розгромлений військами Тимура, але все-таки султани при цьому не тільки зберегли владу, а й добилися незалежності. Що стосується внутрішньої структури та земельних відносин, то вони в період правління мамлюків зберігалися в основному тими ж, що і раніше. Тільки на чолі адміністративних одиниць стояли тепер мамлюкскіе бей (еміри-тисяцькі, навіть еміри-сотники), а умовними володіннями типу ікта користувалися майже всі воїни, включаючи рядових. Оскільки мамлюки та інші єгипетські воїни самі господарства не вели і не схильні були займатися навіть збором належних їм податків, ці функції дедалі більшою мірою перекладалися на відкупників-мультазімов.

Завоювання Єгипту турками в 1517 р. внесло порівняно небагато змін у внутрішню структуру цієї країни. Єгипет почали керувати призначеним султаном пашею, який правив за допомогою дивана з міністрів. Управління на місцях залишилося в руках мамлюкскіх беїв, та й у Каїрі мамлюки продовжували задавати тон. Турецькі урядовці провели перепис земель, офіційно включивши їх у фонд скарбниці. Був створений спеціально для Єгипту «Переддень-наме Мисрі», яким були визначені форми землекористування, права землевласників (в основному ними були мамлюки і воїни-іктадари), а також статус міст, ремесла і торгівлі. Основною формою землеволодіння став мукті (ікта), але головною фігурою у земельних відносинах продовжував бути відкупник-мультазім, що накладало нелегке додатковий тягар на селян-фелахів. Вигідні позиції мультазімов вели до того, що частка мамлюків в їхньому середовищі все збільшувалася. Як це не парадоксально, але з часом байдужі до всього, крім воєн і політичних інтриг, мамлюки поступово перетворювалися у вельми розважливих ділків; до середини XVIII ст. вони становили не менше половини всіх мультазімов. Велика кількість землі належало до вакуфним, причому в неоподатковуваний вакуфи тут, як і в Туреччині, прагнули звернути свої землі власники мулькою: це було для них менш прибуткове, але зате більш надійно.

Відповідно до норм «Переддень-наме Мисрі», землекористувачами були жили громадами фелахи, земельні наділи яких часом підлягали переділів. На чолі громади зазвичай стояв шейх, чия влада затверджувалася адміністративним начальством. На периферії долини Нілу жили переважно кочівники-бедуїни, над якими мамлюкскіе бей мали дуже слабкий контроль. У містах шейхи очолювали корпорації ремісників і торговців, а у великих містах, насамперед у Каїрі, вони ж очолювали і квартальні громади, теж зазвичай обєднані за якою-небудь ознакою - ремісницькій, земляцьких, конфесійною та ін Велику роль у всій структурі тут грали судді-каді, що виконували багато функцій, особливо в містах.

Сірія з її складною внутрішньою структурою після завоювання турками в основному стала частиною імперії; в ній навіть стали створюватися тімару турецького типу. Однак деякі її райони, зокрема Гірський Ліван, зберегли не тільки автономію, а й своїх правителів. У першій половині XVI ст. вплив цих правителів, особливо Фахр-ад-Діна з династії Маанідов, було настільки значним, що султан визнав їх «емірами Арабістана». При Фахрі Бейрут розцвів і розбагатів, чому в чималому ступені сприяли активні звязки християнської громади Лівану з європейцями. У 1635 р., проте, Туреччина повернула собі повний контроль над Ліваном, хоч і в XVIII ст. ряд пашалика у цьому районі імперії зберігав фактичну незалежність від султана.

У XVIII ст., У період гострої кризи імперії, Єгипет, як згадувалося, фактично майже відколовся від неї. Мамлюкскіе паші вели власну зовнішню політику, наслідком чого був і захоплення Єгипту Наполеоном в кінці цього століття. Експедиція Наполеона, однак, завершилася невдачею, а Англія допомогла султана відновити свій контроль над Єгиптом. Але контроль це був примарним, особливо після 1805, коли єгипетським пашею став Мухаммед-Алі. Він провів в країні ряд важливих реформ, суть яких зводилася до ліквідації засилля мамлюків і мультазімов і до зростання ролі держави в економіці країни (земля була оголошена власністю скарбниці; були введені монополії на окремі види виробництва та торгівлі і т. п.). Мухаммед-Алі проводив активну зовнішню політику, приєднав до Єгипту частину Аравії, Судану, а потім і Сирію. Він вів і успішні війни з султаном, так що лише наполегливе тиск з боку Англії змусили його визнати все ж суверенітет султана і повернути Туреччини захоплені у неї Сирію, Аравію і Кріт.

опишите возможные пути развития научного познания в результате получения новых фактов