низове козацтво це

Країни Південної Африки

Країни півдня Африки, не кажучи вже про ПАР, трохи більш розвинені у порівнянні з среднеафріканскім рівнем. Але у багатьох з них свої проблеми.

1. Ангола, вчорашня португальська колонія (населення - бл. 10 млн. чол.) Здобула незалежність у 1975 р., після краху салазарівської режиму в Португалії. Так як в попередні роки в країні існували вже національно-визвольні руху різних орієнтації, то не дивно, що після 1975 р. між ними почалася боротьба за владу. Орієнтувалися на марксістскосоціалістіческую модель розвитку угруповання на чолі з А. Нього за допомогою СРСР зуміла здолати супротивників і стати при владі, утворивши уряд Народної Республіки Ангола. Основна частина що змагалися угруповань відступила на південь. Почалася тривала війна між урядом, на допомогу якому були мобілізовані регулярні війська з Куби, переважно з числа кубинських негрів, і військами опозиціонерів, очолюваних Ж. Савімбі і що спиралися на підтримку США і ПАР. У певному сенсі Ангола в 70-80-х роках була свого роду полігоном, гострою точкою суперництва великих держав, двох світових сил. Друга половина 80-х років, що пройшла в СРСР під знаком перебудови, повільно, але неухильно змінювала ситуацію в Анголі на користь антиурядових сил, поки не було, нарешті, в 1989-1991 рр.. досягнута угода про мирне врегулювання проблем Анголи. Кубинські війська були виведені з країни, великі держави відмовилися від активної підтримки воюючих сторін, постало питання про загальних виборах за участю всіх політичних сил Анголи. Вибори 1992 повинні були поставити крапку на військовому етапі історії незалежної Анголи. Проте результати виборів не задовольнили опозиціонерів (МПЛА), в країні зберігається напруженість.

2. Мозамбік - ще одна португальська колонія, здобувши незалежність в 1975 р. і має схожу з Анголою долю. Тут теж влада опинилася в руках марксівськи орієнтованих лідерів національно-визвольного руху. Країна з населенням бл. 15 млн. чол. протягом півтора десятків років енергійно йшла за звичним для марксистсько-соціалістичної моделі розвитку шляху націоналізації і насильницької кооперації на селі. Прогресуюче погіршення економічного стану викликало до життя потужний рух опору, що спирається на національнотрібалістскую основу. Рубіж 80-90-х років був ознаменований відмовою керівництва Мозамбіку від багатьох з його початкових позицій. Керівник правлячої партії і президент країни Ж. Чіссано, що змінив у 1986 р. С. Машел, провів реформи, повязані з приватизацією економіки і відмовою від насильницької кооперації. Становище в країні стало помалу поліпшуватися.

3. Замбія, минулого Північна Родезія, розташована між Анголою і Мозамбіком (бл. 7,5 млн. чол.). У 50-х роках включена до складу Федерації Родезії і Ньясаленда, вона в 1964 р. була проголошена незалежною республікою, на чолі якої став один з місцевих лідерів партії Африканський національний конгрес (АНК) К. Каунда. Конституція 1973 встановила в країні однопартійну президентську систему з правлячою партією Обєднаної національної незалежності, спадкоємицею замбійської частини АНК. При Національних зборах країни була створена як дорадчий орган палата вождів, що сприяло політичної стабілізації режиму. Економіка була частково націоналізована, але зберегла активні позиції приватного капіталу. Багаті природні ресурси (в першу чергу мідь) сприяли енергійному розвитку змішаної економіки Замбії (6-8% річного приросту в середньому). На початку 90-х років Каунда відмовився від монополії на владу, оголосивши про перехід до багатопартійної системи.

4. Малаві, минулого Ньясаленд, - невелика (близько 8 млн. населення) республіка на схід від Замбії, розташована вздовж західного узбережжя озера. Ньяса. Як і Замбія, вона спочатку була включена в федерацію Родезії і Ньясаленда, а в 1964 р. стала незалежною. За конституцією 1971 р. у країні встановлений президентський однопартійний режим з правлячою Партією конгресу Малаві, минулого малавійського частиною АНК. Довічно президентом став голова цієї партії К. Банда. Як і Замбія, Малаві демонструє політичну стабільність. Економіка країни розвинена слабо, але йде на заробітки в ПАР частина населення забезпечує деякий приплив доходів в країну.

5. Зімбабве, у минулому Південна Родезія, розташована на південний схід від Замбії, з населенням бл. 9 млн. чол., Включаючи помітну частину (близько 100 тис.) європейців, перш за все фермерів. Це одне із стародавніх держав Африки (Мономотапа), колонізовані в кінці минулого століття на чолі з англійцями Сесіл Родс. Після розпаду Федерації Родезії і Ньясаленда Південна Родезія в 1965 р. проголосила незалежність, причому на чолі країни став лідер партії білих поселенців родезійського фронт Я. Сміт, що спирався на підтримку ПАР. Проти уряду Сміта енергійно виступили африканські національно-визвольні організації ЗАПУ (Союз африканського народу Зімбабве) на чолі з Д. Нкомо і ЗАНУ (Африканський національний союз Зімбабве) на чолі з Р. Мугабе. Обидва угруповання були досить радикальні, з марксистсько-соціалістичним ухилом, але перша з них при цьому користувалася активною підтримкою СРСР. У 1978 р. обидві вони увійшли до Патріотичний фронт, а в 1979 р. на переговорах у Лондоні між фронтом і урядом, у той час вже очолювався африканським єпископом А. Музоревой, було досягнуто згоди про майбутнє країни. На виборах у 1980 р. переміг союз ЗАНУ і премєром країни став Р. Мугабе; цей же вибір населення був підтверджений і в наступні роки. За підсумками Лондонського угоди 1980 р. і виробленої на ньому конституції Зімбабве - багатопартійна парламентарна республіка, причому 20% місць в парламенті зарезервовано за європейцями. У верхній палаті парламенту була виділена квота для вождів. Політика розумних компромісів Р. Мугабе за десятиліття з гаком принесла свої плоди. Не відмовляючись від марксистсько-соціалістичної орієнтації в принципі, Мугабе в той же час заохочує приватновласницьку економіку в сільському господарстві, включаючи європейських фермерів, так і наступних за ними африканців. Аналогічна картина в промисловості. Рівень життя населення за африканським мірками вище середнього.

6. Ботсвана, минулого Бечуаналенд, з населенням 1,2 млн. чол, - невелике, з 1960 р. незалежна держава в пустелі Калахарі, на південь і південний захід від Замбії і Зімбабве. Багатопартійна система із парламентом і президентом, порівняно високий для Африки рівень життя населення, чимала частина якої виїжджає на заробітки в ПАР.

7. Намібія (бл. 1,8 млн. чол., Включаючи приблизно 100 тис. європейців) до 1989 р. залишалася підмандатної територією ПАР і здобула незалежність лише кілька років тому, в чималому ступені в звязку з досягненням домовленості великих держав з проблем Анголи, гце базувалися намібійці, що виступали за незалежність країни під керівництвом СВАПО (Народна організація Південно-Західної Африки) на чолі з С. Нуйомой. Довгі десятиліття СВАПО вела боротьбу за звільнення Намібії під прапором марксистського соціалізму, але прихід цієї організації до влади в результаті вільних виборів, що проводилися під контролем ООН, який збігся зі світовою кризою марксистського соціалізму на рубежі 80-90-х років нашого століття, багато чого змінив у гаслах, політиці, так і стратегічних установках СВАПО. Нині керівництво Намібії на чолі з президентом Нуйомой діє в рамках багатопартійної парламентської республіки і явно відходить від колишньої орієнтації на марксистсько-соціалістичну модель розвитку.

8-9. Лесото (1,6 млн. чол.) І Свазіленд (0,7 млн.) - територіальні анклави в ПАР, формально незалежні королівства відповідно з 1966 і 1968 рр.. Лесото до військового перевороту 1986 р. було багатопартійних державою; багатопартійна структура довгі роки була нормою та в Свазіленді. Обидва королівства - їх іноді називають бантустанах, - анклавами будучи на території ПАР, сильно залежать від неї. Значна частина населення йде на заробітки в ПАР.

10. Південно-Африканська Республіка (ПАР) - єдина на континенті сучасне розвинена капіталістична держава з многорасових складом населення (з 36 млн. населення близько 5 млн. білих, ще 4 млн. - так звані кольорові, тобто мулати, і вихідці з Азії ). Про виникнення його йшла мова в попередній частині роботи. Треба зауважити, що страх білої меншини втратити владу зявився причиною жорстких расових обмежень, апартеїду, довгі десятиріччя колишнього зловісним символом ПАР. Апартеїд викликав потужне національне, навіть расову рух чорного населення, основний потік якого був очолений АНК. Збройні загони АНК у свій час були серйозною силою, яка загрожувала стабільності ПАР і спиралася на активну підтримку оточуючих ПАР країн так званої прифронтовій зони. Ситуація стала помітно мінятися після приходу в 1989 р. до влади уряду Ф. де Клерка, який виступив за досягнення компромісу і створення держави без апартеїду. Багато апартеідние заборони та обмеження були офіційно зняті вже в 1990 р., але психологія апартеїду, природно, жива. Частина білого населення незадоволена реформами. Не задоволені ними і радикали з АНК, хоч Н. Мандела, випущений з вязниці, де він провів довгі роки, і який став на чолі цієї організації, схильний до співпраці з урядом де Клерка.

Обстановка в ПАР сильно ускладнюється трібалізмом, що проявляється, зокрема, у протистоянні численної зулуською організації Інката і АНК. Це протистояння нерідко виливається в криваві міжплемінні зіткнення. Переговори між АНК і Інкатой в 1991 р. зняли гостроту розбіжностей, але не ліквідували їх. У цілому важливо констатувати, що початок 90-х років пройшло в ПАР під знаком пошуку та досягнення компромісу, що вселяє надії на позитивне вирішення расових і політичних проблем у цій розвинутій і багатій країні Африки. Щодо економіки ПАР, то рівень життя тут високий саме через її розвиненості (золото, алмази, машинобудування, металургія, хімія, суднобудування і т. п.).

Більш високий рівень життя, ніж де-небудь ще в Африці, дозволяє і чорним жителям ПАР отримати порівняно високий рівень життя, здобувати освіту, брати участь в роботі численних партій і громадських організацій, виробляти - що видно, зокрема, на прикладі АНК - вже не племінне, а національна самосвідомість (за АНК, за деякими підрахунками, коштує 56% чорного населення, представників різних племен).

что такое личность философия