Головна Історія Востока Арабські країни Африки Країни Магріба: Алжир, Марокко, Мавританія, Туніс, Лівія
1 світова війна

Країни Магріба: Алжир, Марокко, Мавританія, Туніс, Лівія

Найбільшою країною арабського Магріба вважається Алжир (близько 25 млн. жителів). Завоювавши у нелегкій боротьбі з французькими колоністами свободу і урочисто оголосивши на Установчих зборах 1962 про створення незалежної Алжирської Народної Демократичної Республіки, нова держава з перших днів свого існування стало на шлях радикальних реформ і перетворень. Опинилася в керівництві країни марксівськи орієнтована правляча еліта вчорашніх борців за свободу визнала перший алжирське уряд А. Бен Белли недостатньо радикальною, і в 1965 р. змістив Бен Беллу глава Революційного Ради X. Бумедьєна і правляча партія Фронт національного звільнення (ФНО) взяли курс на побудову «соціалізму в рамках національних цінностей та ісламу». Національна хартія і нова конституція 1976 виробили власну лінію розвитку, яка не збігалася з розвитком по марксистсько-соціалістичної моделі, але дещо з неї взяла. Соціально-економічні перетворення звелися до націоналізації р. значної частини власності та національних ресурсів країни при збереженні, однак, певних позицій за приватним капіталом; політико-ідеологічні - до прагнення поєднати кілька секуляризовані цінності ісламу з ідеями соціалізму. Пятирічні плани з установкою на індустріалізацію країни виявили неефективність державної економіки, яка до певного моменту гасілась доходами від нафти. Занепад спостерігався і в сільському господарстві: кооперативи та інші форми колективної праці на селі виявилися нерентабельними, так що після евакуації європейських колоністів до того годувати себе Алжир став задовольняти свої потреби у продукції сільського господарства лише на 30%.

Все це, включаючи і падіння цін на нафту в середині 80-х років, призвело до гострої кризи в економіці.

Постало питання про економічну реформу (1986-1987), спрямованої на приватизацію промисловості, надання певної самостійності державним підприємствам, на заохочення приватного сектора в місті і на селі. Однак реформи явно запізнилися. Незважаючи на зростання приватного сектора - а певною мірою саме через це, - в країні посилилися кризові явища, зросли безробіття, інфляція і соціальна напруженість, чим не забарилися скористатися супротивники режиму з числа ісламських фундаменталістів. Наступник померлого в 1978 р. Бумедьєна Ш. Бенджедід швидко втрачав довіру населення, явно втомився від виснажила країну експериментів, що супроводжувалися корупцією та некомпетентністю керівників країни та її господарства. Під тиском ситуації, що змінилася і опозиції влада була змушена в 1989 р. прийняти нову конституцію, яка допускає ряд наукових установ.

З цього скористалися опозиціонери з числа екстремістських мусульманських угруповань. На виборах в муніципалітети в червні 1990 р. Ісламський фронт порятунку отримав більшість голосів виборців і більшість місць у двох третинах областей країни. Натхненні перемогою фундаменталісти почали вимагати нових виборів до парламенту. Цим вимогою та успіхами фундаменталістів були налякані влади, та й не тільки вони. Багато партій, що вийшли на арену політичного життя в 1990-1991 рр.., Зайняли досить помірні позиції. Призначені на літо 1991 р. вибори до парламенту були в останній момент відкладені на півроку. Перший тур виборів на рубежі 1991-1992 рр.. приніс перемогу фундаменталістів, після чого керівництво Алжиру скасувала другий тур, ліквідував результати першого і, скориставшись терористичними актами незадоволених прихильників Ісламського фронту порятунку, оголосило цей рух поза законом. У країні різко прискорилися темпи реформ, спрямованих у бік створення основ ринкової економіки та світського плюралістичного держави. Проте паралельно різко посилилася і політична напруженість.

Марокко - незалежна держава з 1956 р., конституційна монархія з населенням ок. 25 млн. чол. За конституцією 1972 р., доповненої в 1980 р., король Хасан II ділить владу з парламентом, скликаними на багатопартійної основі. У політичному плані Марокко демонструє завидну стабільність, чому сприяє стійка плюралістична система з орієнтацією на буржуазно-демократичних норм. Будучи країною в основному аграрної і в цьому сенсі більш відсталою за рівнем економічного розвитку, ніж Алжир, Марокко, тим не менше, впевнено йде вперед по шляху нарощування економічного потенціалу. У країні переважає приватний капітал, включаючи іноземні інвестиції. Багаті поклади фосфоритів (3-е місце у світі), а також вугілля, металеві руди створюють умови для розвитку гірничодобувної промисловості.

Продукції сільського господарства, включаючи рибальство, країні з надлишком вистачає для задоволення особистих потреб, залишається і для вивозу. Серед експортних товарів - цитрусові, сардини. Чимала частина марокканців виїжджає в пошуках заробітків за кордон, перш за все до Франції.

Марокканському-алжирські відносини різко погіршилися в 70-х роках через питання про так звану Іспанської (нині вона іменується Західної) Сахарі, малонаселеній території на Атлантичному узбережжі Африки на північний захід від Марокко. У суперечку за Західну Сахару вступили Марокко, Алжир та Мавританія, що межують з нею. У 1975 р. Іспанія офіційно передала адміністративні функції в Західній Сахарі Марокко і Мавританії. У 1979 р. Мавританія під натиском організації західно-сахарський націоналістів ПОЛІСАРІО відмовилася від претензій на частину Західної Сахари. Марокко, навпаки, анексувала значну частину її території, причому які втекли від анексії знайшли притулок в Алжирі, надає підтримку ПОЛІСАРІО, що в чималому ступені, мабуть, визначалося і марксистсько-соціалістичними симпатіями керівників цієї організації, що бореться за незалежність Сахари. Війна з ПОЛІСАРІО сильно виснажила економіку Марокко - досить нагадати про багатокілометрову стіні, якою Марокко спробував відгородити свої володіння від набігів націоналістів. Тим не менше Марокко і нині являє собою досить рідкісний в Африці приклад політичної стабільності та економічних успіхів.

Мавританія з її 2 млн. жителів, в основному арабів і арабо-берберів, з I960 р. є незалежною ісламською республікою. Розташована на південь від Марокко, в основному на пісках Сахари, вона являє собою малонаселених і в економічному відношенні слаборозвинених держав з доходом на душу населення в 370 дол (у середині 80-х років). З 1965 р. в країні панує однопартійна система, а з 1978 р. владу в руках військових. Вивозить залізну руду і продукцію рибальства; непогано розвинене скотарство. Приватна ініціатива в країні заохочується, що сприяє розвитку економіки та торгівлі. Мавританія на півдні межує з країнами Тропічної Африки, зокрема з Сенегалом. Іноді це сусідство веде до залучення Мавританії в справи сусідів, як це було у випадку з сепаратистськими заворушеннями в Сенегалі.

Туніс (населення бл. 8 млн. чол.) З 1957 р. став республікою. До влади замість скасованої монархії прийшла партія Нео-Дестур з її соціалістичним (але не марксистсько-соціалістичним!) ухилом. На чолі партії стояв створив її у 1934 р. X. Бургиба. Конституція 1959 ввела в країні президентське правління, президентом країни був Бургиба до його відходу від влади в 1987 р. за станом здоровя. У 1987 р. став президентом, згідно з конституцією, премєр 3. Бен Алі, який одночасно очолив дестуровскую партію. З 1981 р. в країні запроваджено систему багатопартійного плюралізму, однак створені і легалізовані в результаті цього акту партії поки що не в змозі скласти серйозну конкуренцію правлячій дестуровской.

Економічна доктрина дестуровцев, яка передбачала гармонійне поєднання державного, кооперативного та приватного секторів економіки, досить швидко, за десятиліття з невеликим, виявила слабкість і неефективність. З 1969 р. в країні почався енергійний процес реформ, зокрема приватизації державних підприємств. Були лібералізовано система торгівлі і фінансів, ліквідовані не виправдали себе кооперативи, стали активно заохочувати приватне володіння землею і підприємництво. Невелика кількість добувається в Тунісі нафти і частковий її експорт забезпечують країну необхідної валютою, так само як і вивіз продуктів обробки фосфоритів, традиційних фініків та оливкової олії. Велика стаття доходу - туніський туризм: досить нагадати про руїнах Карфагену. Взагалі стабільність політичної структури, динамічний розвиток економіки і відносно високий рівень розвитку в країні культури та необхідної інфраструктури вигідно виділяють не дуже багатий, але вельми привабливий для іноземця Туніс серед інших країн Африки, у тому числі і Північної. Мабуть, з усіх країн Магрибу Туніс є якщо не найбільш процвітаючою, то, у всякому разі, найбільш респектабельним і близьким до європейських стандартів.

Лівія з її пустелями і нечисленним (4 млн. чол.) Населенням могла б вважатися однією з найбільш відсталих серед арабських країн Африки. Вона і була саме такою, коли в 1951 р. за підтримки ООН знайшла свою незалежність. Тоді це була монархія, тісно співпрацювала з країнами Заходу. Але відкриття в Лівії нафтових родовищ і їх інтенсивна експлуатація круто змінили долю країни. Потік нафтодоларів спочатку сприяв зміцненню позицій конституційної монархії і її глави Ідріса I. Проте в надрах богатевшей і потроху вирішувала свої проблеми країни визрівав змову, нитки якого йшли до Організації вільних офіцерів, створеної в Лівії в 1964 р. за зразком єгипетської і мала подібні установки і мети. У результаті військового перевороту 1969 монархію було повалено, а влада в країні перейшла до Ради революційного командування на чолі з М. Каддафі.

Екстреміст за натурою, Каддафі жорсткою рукою взявся за радикальні реформи, керуючись при цьому власними уявленнями про благо народному і не зупиняючись перед самими ризикованими експериментами. У сфері політико-адміністративної були скасовані звичні форми влади. Лівія стала в 1977 р. Джамагирії, тобто загальнонародним самоврядним державою. У центрі і на місцях були створені народні збори, керівники яких склали Загальний народний конгрес, який замінив собою парламент. Ці та їм подібні експерименти супроводжувалися націоналізацією економіки під гаслами ісламського соціалізму, обгрунтуванню доктрини якого сам Каддафі присвятив свої книги. Замість скасованих в країні партій були створені «революційні комітети», які керували діяльністю зборів, а керівник країни став іменувати себе не інакше, як лідером революції.

Важко сказати, як розвивалися б події далі, якби не нафтодолари, десятки мільярдів яких не тільки щедро оплачують витрати експериментів, але й зберігають необхідний життєвий рівень. Для роботи на нафтопромислах і функціонування всієї обслуговуючої їх інфраструктури Лівія енергійно імпортувала робочу силу: близько півмільйона робочих з Туреччини, арабських країн, навіть з Південної Кореї були зайняті в цій країні, власне населення якої через його відсталості і некваліфікованості не могло їх замінити. Правда, з роками ситуація в цьому плані змінилася, так що сьогодні кількість іноземних робітників зменшилася наполовину. Скорочення потоку нафтодоларів у звязку з падінням цін на нафту на початку 80-х років викликало в Лівії деякі економічні труднощі. Однак і залишилися грошей з надлишком вистачало не тільки на імпорт продовольства та інших товарів для постачання ними населення, давно вже опинився не в змозі сама себе прогодувати, але й для закупівель сучасної зброї, широкомасштабного будівництва військових обєктів, включаючи підприємства з виготовлення зброї, у тому числі масового ураження.

Лівія має добре навчену і до зубів озброєну армію, багато більш сильну, ніж це можна було б вважати нормальним для такої невеликої країни. Мало того, Каддафі, спираючись на проголошену ним зовнішньополітичну доктрину, суть якої зводиться до рішучої боротьби з імперіалізмом, енергійно підтримує всі збройні партизанські й терористичні угруповання в світі, будь то палестинські або ірландські. І не тільки підтримує фінансами, а й забезпечує умови для їх успішної діяльності, створює на своїй території бази для їхнього навчання і оснащення і, отже, в очах світової громадської думки несе відповідальність за різного роду терористичні акти, вбивства політичних супротивників, вибухи на літаках і т. п. Словом, зусиллями Каддафі Лівія за останні десятиліття здобула стійку репутацію країни, заохочує міжнародний тероризм і приймає в ньому чи не найбільш активну участь серед інших країн, особливо якщо мати на увазі саме державний рівень.

Кінець 80-х - початок 90-х років пройшли в світі під знаком краху позицій марксистського соціалізму. Хоча Каддафі сповідує соціалізм трохи іншого штибу, по своїй деструктивності і ряду інших параметрів він досить близький марксистського, так що зміни в світі не могли побічно не торкнутися і Лівії. У 1986 р. там були зроблені деякі заходи, спрямовані на лібералізацію економіки ( «зелена перебудова»). Проте Лівія лише на 30%, як і сусідній Алжир, задовольняє свої потреби в сільськогосподарських продуктах, компенсуючи витрати нафтодоларами. Проте варто зауважити, що змінилася тональність спілкування лідера Лівії зі світом. У 1991-1992 рр.. у звязку з викриття його співробітників у скоєнні вибухів на авіалайнерах і здійсненими у звязку з цим міжнародними санкціями Каддафі голосно заявив, що він не підтримує і не буде підтримувати терористів. І хоча гучні заяви Каддафі, як показує життя, мало чого варті, тон їх заслуговує бути прийнятим до уваги.

неортодоксальные школы древней индии