особливості утворення та розвитку трипільської культури

Пакистан і Бангладеш

Мусульманські райони Британської Індії були в 1947 р. виділено в особливий домініон, що прийняв найменування «Пакистан» і географічно складався, як говорилося, з двох частин, відірваних один від одного. Основною частиною Пакистану вважалася західна, з центром в долині Інду, швидкими темпами перетворюється на житницю нової держави. Східна, населена бенгальців, протягом ряду років, аж до її відділення від Пакистану в 1971 р. в якості самостійної держави Бангладеш, сприймалася як порівняно відстала периферія Пакистану, що проявлялося, зокрема, в економічній її дискримінації: валютні доходи від торгівлі джутом йшли на потреби в основному західних провінцій, хоча джут постачали бенгальці.

Якщо говорити про історичні долі, то Пакистан був частиною Індії, плоть від плоті її. Однак майже повна ісламізація саме цієї частини Індостану мала своїм наслідком істотні структурні зміни, перш за все ослаблення тієї стабілізуючою функції, яку в основній частині континенту здавна грала общинно-кастова система. Натомість тут зміцніли відносини, які були характерні для світу ісламу з типовою для нього політичною нестабільністю при досить сильною і не дуже-то вважається з народом влади як такої. Все це не могло не позначитися на долях молодий ісламської республіки з перших років її існування.

Почати з того, що керував країною уряд Мусульманської ліги не поспішала з інституціоналізацією своїй владі. Перше скликане з цією метою Установчі збори були розпущені в 1954 р. при обставинах, повязаних із загрозою влади Ліги, особливо з боку сепаратистів східній частині країни. Скликане в 1955 р. другого Установчі збори виробило конституцію, яка набула чинності в березні 1956 р.: Пакистан було оголошено ісламською республікою, генерал-губернатор став президентом. У країні, на відміну від Індії, було введене президентське правління, а уряд на чолі з премєром, так само як і двопалатний парламент, стали володіти обмеженими повноваженнями. Ще більшою мірою ця особливість організації влади в республіці проявилася після військового перевороту 1958 р., в результаті якого до влади в якості нового президента прийшов генерал М. Айюб-хан.

Айюб-хан призупинив діяльність політичних партій і ввів у 1962 р. нову конституцію, зміцнювали владу президента. Після цього діяльність партій була відновлена (крім компартії), а президентом у 1969 р. став генерал Яхья-хан, що правив, втім, недовго: криза 1971 р., в результаті якого відокремилася від Пакистану його східна частина, привів до влади уряд народної партії на чолі з 3. Бхутто. Він керував країною до тих пір, поки в 1977 р. не відбувся черговий військовий переворот, в ході якого до влади прийшов генерал Зія-уль-Хак, - він загинув в авіаційній катастрофі в 1988 р. На зміну генерала прийшов уряд цивільних осіб на чолі з дочкою Бхутто - Беназір Бхутто. Це було протягом деякого часу мало не сенсацією: жінка, до того ж молода, на чолі одного з найбільших (понад 100 млн. населення) ісламських держав світу. Але правила Б. Бхутто недовго: у 1990 р. її супротивники, використовуючи як привід зловживання правлячих кіл і невдоволення населення, змусили її піти від влади. Б. Бхутто змінив Новий премєр.

Примітна динаміка політичної влади. Приблизно те ж, навіть у ще більш калейдоскопічність формі, відбувалося в Бангладеш (населення - близько 110 млн. чол.), Де з моменту утворення самостійної республіки в 1971 р. змінили один одного в результаті військових переворотів три президенти, двоє з яких були генералами .

Звернемо увагу на економічну політику обох держав. Спочатку, коли Пакистан був ще єдиним, генерал Айюб-хан провів ряд серйозних реформ, спрямованих на зміцнення економіки країни. Були ліквідовані посередницькі шари в сфері аграрних відносин (з викупом землі за рахунок держави), а землі передано селянам, що сприяло прискореному капіталістичному розвитку на селі, особливо в західній частині країни. Були закладені серйозні основи для зростання державного сектора в промисловості паралельно з активною підтримкою приватного підприємництва та іноземних капіталовкладень. Однак економічні досягнення були зведені нанівець невдачами в політичній сфері, насамперед у взаєминах обох частин країни. Саме це призвело до відставки президента, а потім і до утворення Бангладеш. Після розділення на дві держави і приходу до влади уряду Пакистанської народної партії президент 3. Бхутто спробував було зробити серйозний акцент на розвитку державного сектору. Він провів націоналізацію деяких важливих галузей промисловості і банків країни, зробив подальший крок з метою продовження аграрної реформи. Уряд Зія-уль-Хака призупинило цю політику і замінило її прагненням до зміцнення приватного підприємництва, що в кінцевому рахунку дало деякі позитивні результати і призвело до помітних успіхів в промисловому розвитку країни, включаючи і активний вихід пакистанського капіталу у зовнішній світ, участь пакистанців в реалізації будівельних програм у багатьох нафтодоларами аравійських монархіях.

Бангладеш, незрівнянно більш відсталу державу, перебувало приблизно ту ж динаміку еволюції в сфері економічної політики: на зміну невдалим дослідів, повязаних з націоналізацією економіки та розбуханням державного сектора у 70-х роках, після приходу до влади президента X. Ершад було взято курс на приватизацію економіки і підтримку приватного підприємництва. Втім, помітних результатів це поки що не дав. Спорадичні грандіозні стихійні лиха, обрушуються на країну, так само як і явна її перенаселеність при вкрай низькому загальному рівні економічного розвитку, тримають економіку Бангладеш на одному з останніх, місць у світі.

Рубіж 80 - 90-х років Пакистан і Бангладеш проходять під знаком помітного пожвавлення в політичному житті. В обох країнах активно функціонує багатопартійна система, поважається конституція, проводяться вибори. Однак тієї стабільності, що характеризує Індію, тут немає, і це є типовим для більшості мусульманських держав. Вплив ісламу в обох державах досить помітно, що і відповідає офіційній політиці ісламізації або, точніше, посилення ролі ісламу та його інститутів, В числі інших впливові позиції в обох державах займають і угруповання мусульманських фундаменталістів.

Кілька слів про зовнішньополітичну орієнтацію обох країн. Що стосується Бангладеш, то роль цієї республіки в міжнародних справах порівняно невелика. Більш помітна вона у сфері регіональної: саме Бангладеш виступила в 1985 р. з ініціативою створення Асоціації регіонального співробітництва країн Південної Азії (СААРК), до якої увійшли Індія, Пакистан, Бангладеш, Шрі-Ланка, Непал, Бутан і Мальдіви. Мета асоціації - сприяти розвитку і співробітництва членів СААРК. Не зовсім поки ясно, наскільки ця мета реалізується на практиці. Але одне поза сумнівом: в допомозі інших потребує перш за все саме Бангладеш. І цю допомогу республіка отримує, у тому числі з боку розвинених держав світу, багатих нафтою країн ісламу. Однак вирішення власних проблем в будь-якому випадку залежить від неї самої.

Пакистан веде себе на міжнародній арені багато більш активно. Займаючи важливе стратегічне положення, ця країна довгий час була обєктом серйозного інтересу з боку інших країн, включаючи, в першу чергу, КНР і США. Пакистан свого часу був активним членом СЕАТО і СЕНТО. Саме на його територію в 80-х роках мігрували мільйони біженців з Афганістану і тут же, в районі Пешавара, були створені бази збройної боротьби партизанів з урядом НДПА. Не цілком ясно, яку роль відіграватиме в цьому сенсі Пакистан після закінчення боротьби за владу в Афганістані. Але помітно поступова зміна загальної міжнародної орієнтації Пакистану. Після розвалу військових блоків Пакистан став членом руху неприєднання. Кілька поліпшені були в 70-х роках відносини Пакистану з Індією і є реальні шанси на те, що в 90-х роках ця політика буде продовжена - у всякому разі як результат загального поліпшення міжнародного клімату в другій половині 80-х років.

движущие силы исторического прогресса