Головна Історія Востока Китай, Вєтнам, Північна Корея Сучасний Китай: проблеми розвитку
конституція україни 1996 р

Сучасний Китай: проблеми розвитку

Переконавшись у тому, що економічні принципи марксистського соціалізму з його запереченням приватної власності і позбавленням людей зацікавленості в праці ведуть до глухого кута, - а це наочно і незаперечно виявилося в ході гігантських соціальних експериментів Мао, починаючи з великого стрибка 1958 р., - керівництво країни буквально змушене було вжити радикальні реформи для того, щоб відродити інтерес людей до праці, до його результатів. В цьому і була суть реформ, наділи селян власними ділянками землі і надали можливість кожному завести власну справу або прийняти участь в роботі приватизованого підприємства, заснованого на так званої колективної власності і отримав права юридичної особи.

Реформа швидко дала необхідний ефект, особливо на селі. Але реалізація її означала крах маоістського, а за великим рахунком - марксистсько-соціалістичного режиму у Китаї. Практично Китай досить швидкими темпами повертався до тих відносин, які в ньому панували до Мао. Структура такого роду вже не раз характеризувалася в попередніх розділах стосовно до різних країн і навіть в різний час (XIX і XX ст.). Це була перехідна структура, яка зберігала в собі потужний пласт традиційних форм господарювання, заснованих на звичній восточнодеспотіческой командно-адміністративній системі відносин з істотною роллю державного сектора в економіці, і яка в той же час була вже добре знайома з ринково-приватновласницьким господарством. Виникла вона в Китаї ще в кінці XIX ст. і благополучно проіснувала, переживши ряд модифікацій, до середини XX ст., коли і почала гнутися і ламатися під натиском експериментів Мао, метою яких було зжити в цій структурі її ринково-приватновласницьких пласт, залишивши лише модернізований в сталінському дусі традиційний східно-деспотичний. Крах маоїстських експериментів і всієї сталінської моделі в її інтерпретації кітайскомаоістской якраз і означав повернення до змішаної домаоістской структурі, ще добре знайомої масі пережили маоїзм китайських трудівників. Повернення, власне, й забезпечив той економічний ефект, якому не втомлюються дивуватися спостерігачі з боку: змучений десятиліттями безплідного праці на знеособлених одержавлені підприємства в місті і на селі китайська трудівник охоче взявся за продуктивну працю на себе. Але у імпульсу, про який йде мова, були свої природні межі дії, причому дуже швидко стало зрозуміло, що межі вже досягнуті.

Промова про те, що при змішаній економіці з переважаючими ще державним сектором і командно-адміністративною системою немає умов для справжнього розквіту ринку. І зовсім не тому тільки, що в Китаї немає демократичних свобод.

Такого роду свобод довгі десятиліття не було і на Тайвані, вони взагалі не властиві традиційній китайській культурі. На Тайвані після 1949 р. була досить деспотична влада, по суті та ж традиційна командно-адміністративна система. Але докорінно відмінністю її від пекінської було те, що ця влада - на зразок, скажімо, сучасної турецької - спочатку орієнтувалася на еврокапіталістіческую модель і тому активно підтримувала процес становлення приватного капіталу, власності, підприємництва. Пекінська влада в ході реформ після Мао не могли собі дозволити Відкрито взяти курс на капіталізм, навіть якщо б захотіли. З 1989 р. вони чітко бачили не вселяє оптимізму приклад СРСР, що вступив на шлях структурної перебудови і швидкими темпами яка несла стан нестабільності. Втім вони і до цього цілком адекватно відчували, що будь-яке послаблення у сфері соціально-політичної та ідеологічної, будь-яка поступка вимагає демократичних реформ студентам і інтелігентам означали б не просто дестабілізацію жорсткої комуністичної структури, але і швидкий розвал країни. Не забували вони і про відповідальність, яку кожен із причетних до влади після цього повинен був би нести.

Власне, до цього і зводиться основна проблема розвитку країни після успішної реформи і переконливо проявили себе перший її результатів. Вся справа в тому, що у економічного розвитку за ринково-приватновласницької шляху є своя жорстка внутрішня логіка. Ціни відпущені, значна частина ресурсів і підприємств приватизована, ринок запрацював і набирає обертів. Обороти розкручують гігантський механізм, який загрожує серйозними ускладненнями. Будь-якому фахівцеві зрозуміло, що більш-менш розвинений ринок несумісний з авторитарним режимом і з командно-адміністративними формами контролю над країною. Усюди, ще згаданий розкручувався ринковий механізм, командноадміністратівние структури, до того енергійно і цілеспрямовано його підтримували, повинні були піти, зійти з політичної сцени. Так було на Тайвані, в Південній Кореї, Туреччини. Незвичайність Китаю в тому, що механізм розкрутився, а представляють командно-адміністративну структуру комуністичних керівників йти не хочуть, та й не можуть. У результаті виникає ефект перегрітого котла, ось-ось готового вибухнути.

Варто нагадати читачеві, що «перегрів економіки» як термін увійшов в офіційну лексику Китаю ще в середині 80-х. І термін цілком відповідав реаліям. Економіка розвивалася швидкими темпами, а адміністративно-політична структура за ними не встигала і свідомо робила усе, що від неї залежало, щоб стримати темпи розвитку, загрожували знести всі перешкоди. Створювалася виразно ситуація перенапруги, викликала ефект масового дискомфорту. Виробники напирали, управителі ледве стримували натиск, а що відображала інтелектуальний потенціал нації інтелігенція починала все голосніше вимагати демократизації, що на практиці означало завуальовані вимоги до комуністичного керівництва піти від влади. Вимоги ці наприкінці 80-х років звучали з року в рік все голосніше, причому до них прислухалися впливові особи в керівництві, включаючи генсека КПК Ху Яо-бана і який змінив його на цій посаді Чжао Цзи-яна. Біда була в тому, що у обох генсеків не було тієї влади, що в інших комуністичних країнах зазвичай бувала у генеральних секретарів правлячої партії. У Китаї реальна влада продовжувала залишатися в руках формально відійшов від неї архітектора реформ Ден Сяо-Піна. І саме до нього, до Дену, апелювали незадоволені партапаратника, цілком справедливо бачили в можливих поступки демократичному напору початок кінця режиму.

Ден Сяо-пін, наскільки можна зрозуміти по ситуації, досить довго вагався. Він не міг не усвідомлювати, що вимога політичних реформ розумно і справедливо, що без них, тобто без приведення політичної, соціальної, правової структури суспільства у відповідність з енергійним рухом по ринково-приватновласницької шляху, згадане рух застопориться, а «перегрів» всередині країни буде сприяти стагнації. Але він не менш чітко усвідомлював - маючи до того ж перед очима те, що відбувалося в кінці 80-х років в СРСР і Східній Європі, - що згоду на радикальні політичні реформи швидко приведе режим до краху з непередбачуваними наслідками для країни. Вибір між Сциллою та Харибдою був зроблений на користь меншого, як його розуміли комуністичні керівники Китаю, зла. Демократичний рух студентів, що виплеснувся влітку 1989 р. на вулиці і площі Пекіна, було роздавлено проїхавшись по живого на площі Тяньаньмень танками. Студентів направили по вузах на ідеологічне перевиховання. Знову підняли голову махрові комуністичні реакціонери. Головним козирем обвинувачів стали закиди демократам в тому, що вони - прихильники буржуазного лібералізму, якими вони в дійсності і були (варто зауважити, що сам цей термін, будучи використаний у відповідному контексті, став у Китаї на рубежі 90-х років не тільки ідеологічним клеймом , але прямо-таки чимось на зразок лайки).

Економіка Китаю після 1989 р. продовжувала розвиватися, хоча й більш стриманими темпами. Все частіше стикалося це розвиток з невидимими перешкодами і очевидним протидією, повязаних зі збереженням правлячої однопартійної структури і адміністратівнокомандного режиму, аж ніяк не відмовилися від своїх гасел і принципів. Більш того, вимога збереження та удосконалення «соціалізму з китайською специфікою» стало звичною нормою лексики офіційної, як цілком збереглася і відповідна цій лексиці манера поведінки правлячих верхів. А після краху СРСР комуністичні верхи явно з полегшенням зітхнули, вітаючи один одного з їх вибором у 1989 р. Втім, вже весною 1992 р. все той же невтомний Ден Сяо-пін знову повернув кермо вбік продовження радикальних реформ. Капіталізм і буржуазний лібералізм, схоже, скоро вже не будуть клеймо у Китаї. Навпаки, вони стануть маяком, орієнтиром у дорозі. Це цілком зрозуміло вже сьогодні, в 1993 р.

Цілком очевидно, що про успіхи в русі по шляху марксистського соціалізму не може бути й мови. Що ж тоді таке «соціалізм з китайською специфікою»? Якщо хто-небудь у сучасному Китаї все ще вважає, що це і є рух країни до світлого майбутнього в стилі Маркса і Мао, то він помиляється. Сьогодні Китай в дорозі. Звичайно, шлях може тривати ще довго - страна огромная і не поспішає, навіть ніби навмисно гальмує. Але шлях вже цілком визначений. Це загальний для всього світу, що розвивається шлях, давно вже реалізований передовими країнами Далекого Сходу з його цивілізаційними конфуціанськими цінностями, установками і традиційною моделлю поведінки. Це шлях Японії і Тайваню, Південної Кореї та Сінгапуру. І розмови про «соціалізм із китайською специфікою» в звязку з цим не більше, ніж камуфляж. Зміст же гасла в тому, щоб виграти час і запобігти вибуховий процес, що так наочно проявив себе під час детоталітарізаціі інших марксистсько-соціалістичних режимів перш за все СРСР.

Китай йде шляхом того самого буржуазного лібералізму, з яким всіх у цій країні ще закликають боротися. Іншого шляху у нього немає з тієї простої причини, що без норм і інститутів буржуазного лібералізму (зрозуміло, в далекосхідній їх модифікації - японською, тайванської і т. п.) не може бути простору для активної ринково-приватновласницької економіки, а без такої економіки, як показав власний так дорого обійшлися країні досвід останніх десятиліть, немає виходу з бідності і відсталості, нема й не може бути успіхів у розвитку. Але - з точки зору керівництва, від якого це перш за все і залежить, - нехай країна йде по цьому шляху якомога повільніше і плавніше. Нехай піде у небуття покоління ветеранів воєн і революцій і займе своє місце біля керма влади країною наступне, більш прагматичне покоління, все ще, як показує досвід, прихильність комуністичним ідейним цінностям. За ним незабаром прийдуть нові люди, для яких ці цінності вже будуть відносними і які не будуть нести на собі тягар відповідальності за вчинене в ході експериментів. От їм і карти в руки. Саме вони і почнуть повертати кермо політичних реформ, наводячи адміністративну практику у відповідність до вимог ринку. У порівнянні з сильно обігнали його сусідами. Південною Кореєю, Гонконгом або Тайванем, Китай запізнюється. Він надто багато часу і сил віддав не виправдав себе експериментів. Але він вже йде по єдино правильним шляхом і рано чи пізно остаточно покінчить з марксистським соціалізмом.

категории диалектики в философии