данило галицький

Економічні кризи першої половини XX ст

Одна з суттєвих особливостей функціонування ринкової економіки - циклічна повторюваність економічних явищ. Мова йде в даному випадку про циклічних криз, що супроводжували історію капіталізму з початку XIX ст. аж до теперішнього часу. Сьогодні вчені-економісти мають у своєму розпорядженні достатнім масивом матеріалу, щоб відповісти на питання про природу цього грізного явища і що представляється найбільш істотним - виробити рекомендації щодо його запобігання.

Економічна криза 1900-1901 рр.. У XX ст. світ вступив в умовах нищівної промислової кризи 1900-1901 рр.., який почався майже одночасно в Росії і США. Перш за все він вразив металургійну промисловість, а потім хімічну, електричну та будівельну галузі. Незабаром промислова криза початку століття став загальним, тобто охопив Англію, Австрію, Бельгію, Німеччину, Італію, Францію та інші індустріальні країни, привівши до розорення маси підприємств і викликавши стрімке зростання безробіття. Незважаючи на весь тягар кризи у міру його розвитку все більше виявлялися ознаки швидкого оздоровлення: ціни на товари все більше падали, розширюючи попит, а разом з цим пожвавлювався інвестиційний процес.

Проте вже після Першої світової війни характер регулярно повторюваних криз стає трохи іншим. Це найбільш наочно продемонстрував найбільший за всю історію капіталізму світова економічна криза 1929-1933 рр..

Зміна характеру криз було повязано з переходом економіки країн світового господарства в цілому в режим недосконалого ринку, тобто ринок як би втратив колишню здатність до саморегуляції.

Формування державно - монополістичного капіталізму. Бурхливий розвиток виробництва під впливом НТР межі XIX-XX ст. підсилило процес його концентрації і централізації, процес утворення монополістичних обєднань. Зрощування промислового та банківського капіталу призвело до утворення найбільших фінансових груп, що зайняли ключові позиції в основних галузях господарського життя. Всемогутні корпорації не забарилися втрутитися у внутрішню і зовнішню політику своїх держав, поставивши її під свій контроль. Почався процес складання державно-монополістичного капіталізму, який придбав особливого розмаху в період Першої та Другої світових воєн.

Монополії як найпотужніші субєкти господарювання в гонитві за прибутком все більш активно впливали на сферу ціноутворення. Це призводило не тільки до виникнення серйозних диспропорцій в рамках національного господарства окремих країн, а й посилювало міжнародні економічні протиріччя. Таким чином економічні кризи XX ст. повязані головним чином не з гіпотетичними збоями у сфері товарного, грошового обігу, а з корисливою політикою монополій. Саме це і визначило особливості протікання криз, їх циклічність, масштаби, глибину, протяжність і наслідки. Так, у першій половині XX ст. кризи стають більш частим явищем в порівнянні з попереднім періодом, у той час як стадії пожвавлення і зростання - менш тривалими. До Першої світової війни були відзначені два значних кризи: вже згадуваний криза 1900-1901 рр.., Криза 1907 р., а також передкризовий стан 1913-1914 рр.. У міжвоєнний період мали місце три великі кризи загального надвиробництва: 1920-1921 рр.., 1929-1933 рр.., 1937-1938 рр.. При цьому на стадіях економічних підйомів в 20-30-і рр.. в більшості країн зберігалися безробіття та інфляція, що придбали постійна, хронічний характер, чого не спостерігалося раніше.

Економічна криза 1929-1933 рр..Найбільш затяжним, глибоким і всеохоплюючим стала криза 1929-1933 рр.., Від якого найбільше постраждали США та Німеччина. Так, промислове виробництво в США скоротилося за ці роки на 46,2%, у Німеччині - на 40,2%, у Франції - на 30,9%, в Англії - на 16,2%. Криза захопив усі країни світу, причому показники падіння виробництва у менш розвинених країнах найчастіше були глибшими, ніж у четвірки економічних лідерів. Наприклад, індекс промислового виробництва в Чехословаччині знизився на 40%, у Польщі - на 45%, в Югославії - на 50% і т.д. Небаченого розмаху досягло безробіття. Так, тільки, за офіційними даними, в 32 країнах число безробітних за три роки кризи (1929-1932) збільшилася з 5,9 млн. до 26,4 млн., відбувалося масове розорення фермерів і т.д.

Боротьба з кризою, пошуки нових методів і форм протидії їй визначили генеральну лінію політики урядів всіх країн. Спочатку антикризова політика керувалася відомим ліберальним підходом. Однак незабаром стало очевидним, що доктрина «невтручання» держави в економічне життя, заснована на концепції ринкового саморегулювання, непридатна в сучасних умовах.

Варіанти виходу з кризи.У звязку з цим з початку 30-х рр.. помітно зростає активність держави в господарській і соціальній сферах, яскраво проявляється тенденція до розвиткові державно-монополістичного капіталізму. Однак у різних країнах ступінь втручання держави визначалася особливостями їх історичного розвитку, рівнем та специфікою соціально-економічних і політичних відносин. Проте можна умовно виділити три головні напрямки, три варіанти, в рамках яких розвивався даний феномен. Своє найбільш яскраве вираження один з них (ліберально-реформістський) отримав в антикризовій політиці «нового курсу" президента Ф. Рузвельта в США; другий (соціал-реформістський) - характерний для Скандинавських країн, Франції; третій (тоталітарний) варіант державного регулювання найбільш повно був використаний в Німеччині.

Американський варіант значною мірою спирався на традиції ліберальної економічної доктрини, і тому наголос робився на непрямі методи впливу на господарську і суспільну сфери життя. Проведені Рузвельтом банківська та фінансова реформи послужили вихідним пунктом подальших перетворень. За допомогою сильної бюджетної та кредитно-грошової політики держава здійснювало великі інвестиційні заходи, спрямовані на досягнення оптимальних темпів економічного зростання; усувало соціальну напруженість, фінансуючи програми допомоги безробітним, організовуючи громадські роботи і т.п. Політика державного фінансування доповнювалася комплексом правових актів, вмілим регулюванням податкової системи, протекціоністськими заходами і т.п.

Незважаючи на те, що результати цього напрямку відчувалися не моментально, а лише після закінчення досить тривалого терміну, він виявився досить прийнятним в доступній для огляду перспективі. Так, до початку Другої світової війни США практично повністю оговталися від наслідків кризи, втім як і Великобританія, так і ряд країн, які застосували політику «нового курсу». Слід зазначити, що цей напрямок обрали країн з більш високим рівнем економічного розвитку і міцними демократичними традиціями.

Соціал-реформістський напрямок характеризувалося поєднанням посилення регулюючої ролі держави і «соціалізацією» економіки, тобто переходом окремих підприємств та галузей господарства до держави. Так, у 30-і роки в Швеції, Данії, Норвегії значно виріс державний сектор в економіці. Соціал-демократичні уряди цих країн поставили під контроль держави зовнішню торгівлю і вивіз капіталу, полегшили умови кредитування виробництва шляхом зниження позикового відсотка, фінансували капітальне будівництво, сільськогосподарське виробництво і т. д. Ці заходи підкріплювалися не менш сильної соціальної політики, яка передбачала істотне поліпшення пенсійного забезпечення, створення системи державного страхування, видання законів з охорони материнства і дитинства, розвиток трудового законодавства, нарешті, державне фінансування житлового будівництва.

Аналогічні тенденції в державному регулюванні проявилися у Франції та Іспанії після приходу до влади в них лівих антифашистських сил.

Цей напрям було характерно для країн, де за різних причин буржуазія не мала в своєму розпорядженні широкі можливості соціально-економічного маневрування і в той же час були сильні позиції лівих партій. Слід зазначити, що цей варіант також не приводив до моментальним позитивних результатів. Більш того, не у всіх країнах реформаторам вдавалося зберегти оптимальний баланс в заходах, тобто задоволення потреб різних соціальних груп громадян, в умовах жорстокої кризи. Це створювало нестійкість внутрішньополітичної обстановки, позбавляло реформи послідовності, а іноді і перериває їх, як це сталося в Іспанії і Франції з перемогою правих сил. Проте напрямок державно-монополістичного капіталізму виявилося вельми перспективним, бо сьогодні ми маємо феномен «шведського соціалізму» процвітаючих країн Скандинавії.

Нарешті, та інша картина спостерігалася в країнах, які застосували тоталітарне напрямок, як Німеччина,. Слід насамперед відзначити, що ліберально-реформістська і соціал-реформістська моделі грунтувалися на системі ринкових відносин, а тоталітарна по суті максимально їх усувала. Цей принципово інший господарський механізм, що характеризувався надцентралізація, склався в 30-40-і рр.. також в Італії, Японії, Іспанії (після перемоги генерала Франко (1892-1975) і деяких інших країнах. Всі вони намагалися вирішити не стільки завдання виходу з кризи, скільки переслідували більш далеку мету збройного переділу світу. А точніше - надзавдання переділу світу визначала шлях і методи виходу з кризи.

Головною рисою антикризової політики таким чином стає тотальна мілітаризація народного господарства. З цією метою фашистські держави широко використовували поряд з непрямими прямі методи втручання. Причому останні, як правило, у міру розвитку державного втручання, ставали переважаючими. Досить сказати, що в названих країнах спостерігається постійне збільшення державного сектора в економіці. Крім підприємств власне військової промисловості відбулося одержавлення сировинних галузей, паливно-енергетичної бази, транспорту і т.д. Поряд з цим проводилося примусове картелювання (входження окремих підприємств до складу крупних монопольних обєднань, тісно повязаних з державою). На цій основі постійно збільшувалася частка державного замовлення, розвивалися елементи директивного економічного планування.

У результаті такої політики вже через рік у Німеччині щезла безробіття, від якої продовжували страждати країни, що обрали інших моделей державно-монополістичного капіталізму. Показники економічного зростання, особливо в галузях важкої промисловостi, різко пішли вгору. Ця модель дала моментальний позитивний ефект, що вигідно відрізняє її від інших моделей. Слід відзначити і те, що після закінчення кризи 1929-1933 рр.. більшість країн, за винятком Німеччини і Японії, перебували в стані досить тривалої депресії, відчуваючи вплив зворотних кризових явищ.

І тим не менше, незважаючи на чудові показники економічного зростання, Німеччина стояла на межі економічної катастрофи: не слід забувати, що в основі її процвітання лежала штучно розкручена воєнна конюнктура, згортання ринку на основі примусової надцентралізація народного господарства. Продовження політики мілітаризації національного господарства не тільки не вирішувало проблему відновлення оптимальних, господарських пропорцій, розширення внутрішнього і зовнішнього ринку, оздоровлення фінансової системи, гармонізації соціальних відносин тощо, але навпаки, заганяли ці проблеми у глухий кут. Тільки розвязання зовнішньої агресії могло відсунути невідворотну економічну катастрофу. Тому вже з 1935 р. Німеччина, інші фашізірующіеся країни все більш активно втягуються у військові конфлікти і в кінцевому рахунку починають саму широкомасштабну за всю історію людства Другу світову війну.

Мілітаризація фашистських країн викликала процесу посилення гонки озброєнь у світі. У звязку з цим в таких країнах, як США, Англія, Франція та інші, виявилася перед війною тенденція до посилення державно-монополістичного капіталізму. Однак це не змінило їх господарський механізм типу тоталітарної моделі.

У період Другої світової війни, як вже зазначалося, йшло швидкий розвиток державно-монополістичного капіталізму, помітно зросло втручання держав в економічне життя. Однак з її завершенням спостерігався зворотний процес, що свідчить про екстраординарності даного явища. Підтвердженням цього може бути відмова ряду країн від використання державно-монополістичного капіталізму з централізованим господарським механізмом і повернення їх до ринкової системи. Її ефективність підтвердилася наявністю досить тривалих періодів швидкого економічного зростання в цих країнах, що одержали назву німецького, японського, італійського «економічного дива».

в чем проявляется гуманизм эпохи возрождения