більшовики в україні

Економічні кризи другої половини XX ст

У період після Другої світової війни економічні кризи проходили в 1948 - 1949, 1953 - 1954, 1957 - 1958, 1960 - 1961, 1969 - 1970, 1973 - 1975, 1979 - 1982, 1990 - 1991 рр..

Найбільш глибокими і широкими за охопленням країн були кризи 1974 - 1975 і 1980 - 1982 рр..

Економічна криза 1974 - 1975 рр.. Криза 1974 - 1975 рр.. за своїми масштаам перевершував усі попередні післявоєнні кризи.

Розпочався він у США, Англії та ФРН і майже водночас охопила всі розвинуті капіталістичні країни, у тому числі Японію і країни Західної Європи. Така синхронність кризи в післявоєнний період спостерігалася вперше, що пояснюється новими явищами у розвитку світової економіки. Після Другої світової війни відбулася глибока трансформації сучасного капіталізму, зумовлена динамічними змінами в розвитку продуктивних сил у звязку з третьої науково-технічною революцією (див. гл. 19), зростанням інтернаціоналізації виробництва, поглибленням міжнародного поділу праці і спеціалізації. На основі цих процесів були досягнуті схожість техніко-економічного рівня ведучих капіталістичних країн і велика взаємозалежність між національними економіками. Саме ці чинники зумовили значний спад виробництва під час кризи навіть у країнах, що пережили так зване «економічне диво» - швидке економічне зростання (ФРН, Японії, Італії). У цих країнах криза 1974-1975 рр.. був першим великим післявоєнним кризою.

У провідній країні світу - США криза почав розвиватися майже в усіх галузях промисловості. Особливо гостро він вплинув на інвестиційну діяльність і житлове будівництво (спад більш 50%) і виробниче будівництво (спад був ще глибше). Криза захопив і сучасні галузі - машинобудування, хімічну, електротехнічну. У них падіння досягало 20-30%. У США криза не торкнулася тільки одну галузь - камяновугільну. Число безробітних у цій країні в 1975 р. склало 8,5 млн. чол. При цьому скоротилося число осіб, які змушені працювати за скороченою робочого тижня. Зменшилася реальна зарплата, інфляція зумовила підвищення вартості життя. Зростала кількість збанкрутілих фірм. Втрати від кризи визначилися в 400 млрд. дол

Поєднання спаду виробництва із зростанням цін викликалося впливом інфляційних процесів. Інфляція була обумовлена різними факторами і насамперед розвитком військового виробництва. Війна завжди приводить до інфляції, оскільки випускається продукція не надходить на ринок. У період після Другої світової війни в усіх країнах посилено розвивався військово-промисловий комплекс. У звязку з НТР за 50-80-і рр.. армія, наприклад, США повністю переозброюються три-чотири рази. Військові витрати з року в рік збільшувалися: у 50-і рр.. вони становили 50 млрд. дол, а наприкінці 70-х рр.. - 150 млрд. дол

Інфляційний зростання було викликане і тим, що політика надання підтримки економічного зростання у США було змінено з короткостроковою на довготермінову. Це означало форсування бюджетних асигнувань, зростання бюджетного дефіциту та державного боргу. Для його погашення держава випускала державні облігації, що збільшувало кошти обігу та призводило до інфляції. Аналогічно діяла кредитно-грошова політика - перехід до дешевого кредитом вимагав збільшення обсягів коштів обігу і вів також до інфляції. Інфляцію генерували і монополії, оскільки завищували ціни.

Циклічний криза 1974-1975 рр.. переплелася з паливно-енергетичних і сировинних.

Високі темпи зростання капіталістичної економіки в 50-60-і рр.. викликали зростання світового споживання первинних видів енергії, яка збільшилася за 1950-1972 рр.. в три рази. Змінилася структура енергобалансу - частка нафти різко зросла, споживання її за ці роки збільшилася в пять разів. Зростання споживання нафти зумовив посилення залежності розвинених капіталістичних країн від імпорту енергоресурсів, падіння їх частки у виробництві джерел тепла та енергії, погіршення їх положення як імпортерів. Навіть США, де з кінця XIX ст. сальдо торгового балансу було активним, у 70-ті р. XX ст. мали дефіцит торгового балансу.

Водночас у світі відбувалися важливі зрушення в співвідношенні сил між провідними капіталістичними і країнами, що розвиваються. Вільні від колоніального панування країни почали добиватися збільшення своєї частки в доходах від нафти та поставили питання про підвищення цін.

В умовах різкого підвищення цін капіталістичні країни змушені були переглянути енергетичну свою політику. Вони обмежили імпорт нафти за рахунок енергозберігаючих заходів, збільшили виробництво власних енергоресурсів (наприклад, Англія стала видобувати нафту з дна Північного моря), здійснили заміну нафти вугіллям, ядерним паливом, активізували наукові дослідження, розробки і використання енергозберігаючого обладнання і технологій, пошук нових джерел енергії .

Найбільш яскравим проявом сировинного кризи був бурхливе зростання цін на сировину, так як багатьох видів сировини не вистачало. За 1970-1974 рр.. ціни на сировинні товари зросли на 87%. Розвинені країни використовували як колишні колонії постачальників сировини. Зростання продуктивних сил посилив залежність країн капіталістичних від імпорту мінеральної сировини. У 70-ті р. молоді національні держави - експортери сировини зробили кроки до підвищення прибутків. Але тут вони не змогли виступити єдиним фронтом як у випадку з нафтою. Видобуток сировини - капіталомістке виробництво, а розвинуті країни перейшли до політики створення замінників.

Продовольча криза була викликана нестачею продовольства, особливо зернових. Позначилися неврожаї 1972 і 1974 рр.. Запаси зернових скоротилися у 2 рази, а ціни в середині 70-х рр.. підвищилися на 70-90%.

Структурні кризи. Супутниками циклічних криз стали структурні кризи капіталістичної економіки, що породжуються диспропорціями між розвитком окремих сфер і галузей виробництва. Як правило, вони носять більш тривалий характер і не вкладаються в рамки одного відтворювального циклу.

Структурний криза вражає галузі, попит на продукцію яких зростає повільніше, ніж економіка в цілому, а іноді навіть скорочується абсолютно. У цьому випадку виявляються відносне перенакопичення основного капіталу і його знецінення. Тому структурна криза викликає відплив капіталу з цієї галузі, а також змушує підприємців шукати шляхи зниження витрат виробництва, йти на технічні інновації (нововведення) і оновлювати капітал на вищій технічній базі. Такого роду кризи охопили, наприклад, галузі чорної металургії, які зіткнулися з конкуренцією нових конструкційних матеріалів та скороченням попиту на свою продукцію в результаті переходу до ресурсозберігаючих, маловідходних і безвідходних технологій. Енергетичний та сировинної кризи, про які говорилося вище, є також прикладом структурних криз.

Структурні кризи не мають циклічного характеру, вони забезпечують тимчасове подолання суперечностей, що накопичуються за тривалий період. Однак, переплітаючись з циклічним кризою, як це було в 1974-1975 рр.., Вони різко посилюють розмах і тривалість кризових потрясінь.

Світова економічна криза 1980-1982 рр.. Найбільш тривалим за післявоєнний період був світова економічна криза 1980-1982 рр.., Що тривав три роки. Криза охопила весь капіталістичний світ, усі країни: промислово розвинені, малі і великі, а також багато країни, що розвиваються, з них найбільше - Аргентину та Бразилію. При загальному затяжному характер криза в США та Канаді проходив двома хвилями. Індекс промислового виробництва в розвинутих капіталістичних країнах склав в 1982 р. 95,5% по відношенню до 1979 р., в країнах, що розвиваються - 87,5%. Падіння виробництва в США в 1982 р. дорівнювало 8,2%, у країнах - членах ЄЕС - 1,2%. У світовій економічній кризі 1980-1982 рр.. виділяють два етапи. Спочатку він охопив Великобританію та Францію, а потім США та інші розвинені країни. На першому етапі криза розгорнувся в галузях, що виробляють предмети особистого вжитку, на другому він охопив важку промисловість (у тому числі чорну металургію). Збереглися симптоми енергетичної кризи.

Синхронізація циклічних коливань в основних капіталістичних країнах виявилася і в цій кризі. Вище відзначалося, що обєктивна основа цього процесу - інтернаціоналізація господарського життя капіталістичних країн, зросла залежність усіх країн від зовнішньої торгівлі, діяльність транснаціональних корпорацій.

Синхронізації економічного розвитку капіталістичних країн сприяли лібералізація руху товарів і капіталів; майже повна ліквідація митних зборів та інших обмежень у торгівлі між країнами Західної Європи; істотне зниження мит у торгівлі між трьома світовими центрами капіталізму (Західною Європою - США - Японією); скасування кількісних обмежень імпорту більшості товарів. Ці процеси звузили можливості національних держав у припинення припливу товарів з інших країн і запобігання їх перевиробництва у власній країні. Після цієї кризи держави почали вводити імпортні обмеження.

Антикризове державне регулювання. Основним напрямком державного втручання в економіку після війни стає антициклічної (антикризове) регулювання. Всі країни застосовували його як для виходу з криз, так і для запобігання їх виникненню. Воно здійснюється в основному за допомогою бюджетної та кредитно-грошової політики держави. Так, у 50-60-і рр.. для протидії застійних явищ уряду капіталістичних країн збільшили державні витрати і знижували податки, піклувалися про прискорення процесу амортизації, підвищуючи норму амортизаційних відрахувань. Такі заходи сприяли зростанню сукупного попиту, що вело до збільшення інвестицій і, у свою чергу, - до розширення виробництва. Це була в основному бюджетно-податкова політика, лише доповнює кредитно-грошової.

У результаті в 50-60-і рр.. спостерігалася тенденція до зростання державної та напівдержавної власності на основі націоналізації перебували в кризовому стані галузей промисловості, інфраструктури. Величезні бюджетні кошти направлялися в військово-промисловий комплекс, НДДКР, соціальну сферу.

Новою формою державного регулювання в деяких країнах стають програмування та індикативне планування економіки, підкріплювані бюджетними програмами (Голландія, Іспанія, Норвегія, Франція, Швеція).

У 60-70-і рр.. загальна економічна ситуація зазнає істотних змін. В результаті що проводилася в 50-і рр.. державної політики стимулювання сукупного попиту починають наростати інфляційні явища. Політика змінюється: дещо скорочується зростання державного споживання, зростання видаткової частини державного бюджету. Одночасно, хоч і недостатньо активно, використовується кредитно-грошова політика, підвищуються ставки позикового відсотка.

На рубежі 70-80-х рр.. ситуація змінюється знову. Ці роки характеризуються виникненням низки криз. Як зазначалося, відмінною рисою циклічних криз 1974-1975 рр.. і 1980-1982 рр.. було їх переплетення зі структурними кризами (сировинних, енергетичних, продовольчих, екологічних). Крім того, для цих криз було характерно поєднання падіння виробництва, зростання безробіття, хронічної недовантаження виробничих потужностей з хронічним зростанням цін. Це явище отримало назву стагфляції. Віджила себе і застосовувалася модель державного регулювання.

У результаті перед системою державно-монополістичного капіталізму постала проблема зміни методів регулювання відповідно до нового циклічним витком конюнктури. Відбувається відмова від кейнсіанської моделі на користь ліберальної, що передбачає обмеження ролі держави, а, отже, більшу свободу субєктів ринку.

Відповідно до що прийшла на зміну неокейнсіанства монетаристської концепцією основна увага держава стала зосереджувати на кредитно-грошовому регулюванні та використання кредитно-грошової політики для амортизації циклічних коливань, забезпечення сталого економічного зростання. Істотна відмінність сучасної антикризової політики полягає в орієнтації її на пропозицію, тобто створення умов для ефективного виробництва, шляхом лібералізації кредиту, зниження податків. Колишня ж політика переслідувала завдання розширення попиту, спираючись на податково-бюджетні важелі.

Таким чином, країни ринкової економіки протягом XX ст. накопичили великий арсенал засобів і методів боротьби з кризовими явищами і ефективно застосовують їх, про що свідчать різні варіанти економічної політики по виходу з кризових ситуацій. Це зовсім не означає, що циклічні коливання конюнктури відходять у минуле, а разом з цим і сам феномен державно-монополістичного капіталізму. Навпаки, що триває процес концентрації виробництва вже на основі інтернаціоналізації економічного життя, активної інтеграції країн посилюють роль державно-монополістичного капіталізму як координатора цих явищ. Сама інтернаціоналізація виробництва, розвиток звязків між країнами, у свою чергу, призвели до синхронізації економічних циклів, тобто їх збігу за часом у різних країнах і регіонах. У сіпу цього на сучасному етапі державна антициклічної політика вимагає узгодження на міждержавному рівні антикризових заходів, що також, на наш погляд, збільшує роль феномена державно-монополістичного капіталізму.

древнеиндийская философия школы